Ганна Лозов’юк-Завадська

Біографія

Голос з підземелля | Свідчення Ганни Лозов’юк-Завадської

Ганна, 1940-ві роки.
З приватного архіву Ростислава Лозовюка.

Витяг із матеріалів слідчої справи.
1948 р.
Про підтвердження вироку Воєнного трибуналу Рівненської області від 2 грудня 1947 р. щодо Ганни Лозов’юк-Завадської та зазначення місця відбування покарання — Іркутська обл., м. Тайшет.
Джерело: Галузевий державний архів Служби безпеки України, м. Рівне.

Постанова про арешт Ганни Пилипівни Лозов’юк-Завадської.
7 серпня 1947 р., м. Здолбунів.
Документ про обрання запобіжного заходу у справі за звинуваченням у приналежності до ОУН.
Джерело: Галузевий державний архів Служби безпеки України, м. Рівне.

Освітянка, що стала учасницею визвольного руху

Ганна Лозов’юк-Завадська народилася у селі Здовбиця на Рівненщині. Працювала вчителькою молодших класів, але події Другої світової змінили її життя. У роки окупації вона вступила до підпілля Організації українських націоналістів, де під псевдонімами «Іра» і «Рута» організовувала жіночу сітку, збирала допомогу для УПА, поширювала листівки та літературу. Її діяльність стала прикладом активної участі жінок у визвольному русі, які брали на себе не лише побутову, а й організаційну відповідальність.

Арешт, катування та роки ГУЛАГу

У серпні 1947 року Ганну заарештували у Здолбунові, де тоді діяв райвідділ МВС СРСР. У цій самій будівлі, де сьогодні розташований музей, вона пережила перші допити й катування.
Військовий трибунал засудив її до 10 років виправно-трудових таборів . Через Харківську пересильну в’язницю Ганну відправили до Озерного табору в Іркутській області, де вона працювала на лісоповалі. Ці роки стали випробуванням, яке вона зуміла пережити завдяки стійкості, освіті та вірі у справедливість.

Повернення, реабілітація та свідчення для історії

Після звільнення у 1956 році Ганна возз’єдналася з чоловіком та сином у Сибіру, а згодом повернулася на Волинь. У 1990-х вона записала свої спогади, які стали одним із небагатьох жіночих свідчень про радянські репресії.
У 1992 році Ганну офіційно реабілітували. Її історія — не лише про особисту мужність, а й про відновлення голосу українських жінок, які пройшли крізь репресії та змогли повернути правду до публічного простору.

Ганна Лозов’юк-Завадська (уроджена Завадська) народилася 26 листопада 1921 року в селі Здовбиця (тепер Рівненський район Рівненської обл.) у сільській родині. Її батько, Пилип Завадський, походив із сусіднього села П’ятигори, мати Онися (у дівоцтві Солтис) – зі Здовбиці. Сім’я була багатодітна: Ганна мала старшого брата Леоніда, молодшу сестру Валентину та братів Павла і Віталія. Родина вирізнялася працьовитістю і згуртованістю – вони мешкали на власному хуторі поблизу села, вели господарство без наймитів, спорудили добротний будинок і обробляли землю своїми силами. Виховані в патріотичному дусі, деякі з її братів і сестер згодом також долучилися до визвольного руху та засвідчили вірність ідеї вільної України, за що родина Завадських зазнала радянських репресій. Зокрема, молодшу сестру Ганни, Валентину Завадську, було заарештовано ще у 1945 році та засуджено до 10 років таборів ГУЛАГу за зв’язки з підпіллям.

Дитячі та юнацькі роки Ганни припали на міжвоєнний період під польською владою, що визначило її першу освіту. У рідній Здовбиці вона закінчила місцеву школу (семирічну), після чого обрала педагогічний фах. Впродовж кінця 1930-х років навчалася в учительському закладі в Острозі та згодом у Кременецькому педагогічному інституті, отримавши кваліфікацію вчительки. Таким чином, на момент початку Другої світової війни Завадська вже мала фахову освіту, що дозволяла їй самостійно працювати в школі.

Педагогічна діяльність стала її покликанням. Після радянської окупації Західної України у 1939 році вона пройшла курси перепідготовки, необхідні для роботи за нової влади, і отримала призначення до початкової школи в селі Носовиця поблизу Дубна. Під час німецької окупації Ганна Завадська деякий час учителювала у здовбицькій школі. Сучасники згадували, що вона була надзвичайно відданою своїй справі вчителькою: учні її любили, а батьки прагнули віддати дітей саме до її класу. У школі працювала разом зі своїм колегою Ігорем Лозов’юком, який тоді був на посаді завідувача школи. Молоді педагоги зблизилися і планували одружитися ще влітку 1941 року, однак їхні плани перервала війна: у травні 1941-го Ігоря призвали до Червоної армії, і зв’язок між ними на довгий час урвався. Лише після завершення війни, у 1946 році, він повернувся, і Ганна, яка весь цей час його чекала, нарешті вступила з ним у шлюб. У подружжя народився син Ростислав (1947). Та сімейне щастя було затьмарене політичною ситуацією: активна діяльність Ганни в підпіллі ОУН зробила її мішенню для радянських органів.

Під час німецької окупації Волині Ганна Завадська долучилася до підпілля Організації українських націоналістів (ОУН). За власними спогадами, вирішальним моментом стала зустріч влітку 1942 року з подругою-шкільною товаришкою Валентиною Аврамчук “Барвінок”, “Роса”, яка закликала її приєднатися до підпільної боротьби. Аврамчук пояснила, що ОУН переходить у глибоке підпілля, формується Українська повстанська армія (УПА), і що українські дівчата повинні віддати всі сили допомозі визвольному руху. Під впливом цих аргументів 21-річна Ганна погодилася допомагати ОУН і невдовзі стала частиною жіночої підпільної мережі.Свою діяльність вона розпочала як зв’язкова (станична) ОУН у рідному селі. Їй було доручено організувати інших дівчат для конспіративної роботи: збору продуктів харчування та одягу для повстанців УПА та поширення підпільної літератури. Спочатку Ганна отримала конспіративне ім’я «Іра». Під цим псевдо вона кілька місяців особисто обходила господарства на навколишніх хуторах, збираючи харчі й одяг, які зносила до своєї хати та передавала своїй Валентині Аврамчук . Паралельно вона залучала до цієї роботи інших молодих жінок (наприклад, Любов Демчишину) для охоплення більшої території. Наприкінці 1942 року мережа розрослася, і Аврамчук повідомила Ганні, що відтепер та призначається підрайонною провідницею жіночої сітки ОУН (фактично – керівницею підпілля на кілька сіл). З цією підвищеною роллю Ганна взяла новий псевдонім – «Рута». Як підрайонна провідниця, вона проводила інструктажі для станичних своєї округи, доносила до них політичну лінію ОУН, отримувала від районного провідника українську літературу та розподіляла її по селах. Також під її керівництвом станичні з навколишніх сіл заготовляли продовольчі запаси на зиму для повстанців.Діяльність Ганни Завадської як підпільниці припала на ключовий період національно-визвольної боротьби. Влітку 1943 р., коли її участь в ОУН уже стала значною, на Волині розгорталась повномасштабна партизанська боротьба УПА проти нацистів і польських збройних формувань. З приходом Червоної армії у 1944 р. і встановленням радянської влади, підпілля ОУН продовжило опір – тепер вже проти радянського режиму. Жіноча сітка, до якої належала Завадська, діяла конспіративно, виконуючи підтримувальні функції для повстанців, але з не меншою небезпекою для життя. За оцінками істориків, загалом у 1940-х роках у лави ОУН та УПА були залучені тисячі українок – близько 10% учасників підпілля становили жінки. Вони виконували різноманітні ролі: були зв’язковими і кур’єрками, розвідницями, медичними сестрами, пропагандистками, господарчими референтками тощо. Ганна Завадська була саме однією з таких жінок, чиї обов’язки охоплювали комунікацію (зв’язок між підпіллям і місцевим населенням), постачання продовольства та одягу, а також поширення пропагандистських матеріалів. Її підпільна робота тривала і після повернення радянської влади, попри смертельний ризик: Завадська усвідомлювала, що кожного дня може бути викрита, але продовжувала підтримувати підпілля аж до свого арешту в 1947 році.

Після Другої світової війни радянські каральні органи розгорнули масові операції з ліквідації націоналістичного підпілля в Західній Україні. Ганна Лозов’юк-Завадська стала однією з тисяч, кого спіткали репресії у цей період. Її заарештували 7 серпня 1947 року, посеред ночі, в батьківському домі на хуторі біля Здовбиці. На той час вона жила там разом із чоловіком та батьками; її синові було лише два місяці. У спогадах Ганна описує драматичні обставини того арешту. Близько півночі будинок оточили озброєні люди – як з’ясувалося, опергрупа МДБ (Міністерства державної безпеки). Родина спершу не відчинила двері, думаючи, що то бандити (адже в повоєнному безладі траплялися напади кримінальних банд). Батько навіть здійснив попереджувальний постріл із виданої йому для самооборони рушниці. Агенти МДБ чекали до ранку, і щойно розвиднілося, увірвалися в будинок. Керівник групи наказав не брати немовля з собою, запевняючи, що «матір лише запитають – і вона повернеться додому». Попри відчай батьків, інших варіантів не було: Ганна востаннє нагодувала і поцілувала свого сина та вийшла з дому в супроводі конвою. Як виявилось, розлука тривала дев’ять довгих років.Спочатку заарештовану тримали у камері попереднього ув’язнення Здолбунівського районного відділу МДБ (нині Здолбунівський краєзнавчий музей ім. Олега Тищенка). Умови там були вкрай тяжкі: її кинули до тісної камери-божниці без ліжка – лише крихітний заґратований отвір угорі пропускав трохи світла. Виснажена пологами, Ганна мучилася не лише від тривоги за немовля, але й від суто фізичних страждань: у перший день у неї розпухли груди від прибуття молока (адже вона різко перестала годувати), молоко текло просто в камері. Надвечір, ледве жива від хвилювання і болю, вона вперше заснула на підлозі – та вже вночі почалися допити.Методи радянського слідства були жорстокі. Слідчі МДБ застосовували класичний набір психологічних і фізичних тортур: багаторазові нічні допити, позбавлення сну, погрози і побиття. «Вдень спати не давали, а вночі вели на допит, – згадує Ганна. – Тільки-но стулиш очі, як заскочить охоронець і гукне: “Не спати!”». Така багатоденна депривація сну швидко виснажила її. Слідчий на прізвище Акімов чинив пряме насильство: «Стояв наді мною і все понукував: “Ну, розказуй, розказуй” – і кулачищами штовхав у зуби», – пише вона. Не добившись від молодої жінки «зізнань» про те, чого вона не знала або не хотіла видавати, слідчий вдався до шантажу сім’єю. Він погрожував, що вона ніколи більше не побачить свого сина: мовляв, «ми його заберемо і виховаємо так, що він на тебе плюватиме», – а чоловіка відправлять гнити в Сибір. Ці погрози частково справдилися. Ганнин чоловік, Ігор Лозов’юк, який після арешту дружини оббивав пороги владних установ у надії добитися її звільнення, сам потрапив до поля зору МДБ. 21 жовтня 1947 року, під час масової депортаційної операції «Захід», радянська влада силоміць виселила десятки тисяч західноукраїнців (переважно родини оунівців та упівців) до віддалених районів Сибіру і Казахстану. Серед них були і близькі Ганни: у жовтні 1947-го заарештували та вислали в Омську область її чоловіка Ігоря і батька Пилипа Завадського. Очевидці занотували, що на станції Здолбунів, перед відправленням товарних вагонів на схід, батько, прощаючись, вигукнув конвоїрам: «Не думайте, що на Сибірі пропадемо, ми скрізь дамо собі раду, але ви-то скоро згинете!». Мати Ганни з немовлям і двома молодшими братами встигла вчасно втекти та переховувалася по чужих людях. Таким чином, погрози слідчого здійснилися лише частково: сина в Ганни не забрали (хоча хлопчик ледь не вмер під час утечі через відсутність нормального догляду), проте чоловік і батько опинилися на засланні в Сибіру.Після кількох діб катування без сну і відпочинку знесилену Завадську помістили в одиночну камеру. Камера кишіла блощицями – Ганна вперше в житті побачила цих паразитів і відчула, як вони сотнями лізуть по тілу, кусаючи нещадно. Вона згадує, що не могла ні лягти, ні стояти спокійно: комахи залазили за комір, у рукави, під спідницю; за кілька днів її тіло було вкрите червоними пухирями, які нестерпно свербіли. Цей “блощичник” був черговим колом катування, морального й фізичного. За кілька днів (чи тижнів) її, врешті, етапували із Здолбунова до Рівненської в’язниці під посиленим конвоєм – як особливо небезпечного злочинця. У Рівному Ганна вперше зустріла інших ув’язнених жінок-подруг недолі. Вони співчутливо поставилися до її трагедії (дізнавшись, що в неї грудна дитина і невідомо, що з сім’єю) та підтримували чим могли. Слідчі викликали її на додаткові допити вже у тюрмі, намагаючись “добити” потрібні свідчення, проте марно – вочевидь, Завадська не видала підпілля понад ті відомості, що були їм і так відомі з показів інших арештованих.

2 грудня 1947 року відбувся суд, точніше військовий трибунал, що засудив Ганну. Судове засідання було суто формальним і колективним: у тюремній залі Рівного на лаві підсудних сиділо декілька не знайомих між собою осіб – справи розглядалися “оптом”, щоб менше витрачати часу. Військовий суддя (чи кілька офіцерів) зачитали вирок кожному: десять років ув’язнення у виправно-трудових таборах і п’ять років позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Завадську визнали винною за статтею про «зраду Батьківщини». Ганна болісно сприйняла цю формулу, назвавши її абсурдною: радянська влада приліпила їй “зраду Батьківщини”, хоча ні вона, ні більшість західних українців не вважали комуністичний Радянський Союз своєю вітчизною. “Так, вся Україна – то є наша батьківщина, але не комуністичний Совєтський Союз”, – з гіркою іронією відзначила вона пізніше.Після оголошення вироку Ганна Лозов’юк-Завадська залишалася у Рівненській тюрмі в статусі засудженої, чекаючи етапу до таборів. Вона приєдналася до загальної камери разом з іншими жінками, вже засудженими або ще в очікуванні суду. У цій спільноті підтримки ув’язнені продовжували ділитися новинами і надіями. Завадська тоді ще не знала напевне про долю своїх рідних після жовтневої депортації. Засудженим дозволялося отримувати передачі з волі (харчі, одяг), і коли вона не отримала жодної звістки чи передачі від родини, стало зрозуміло найгірше. Одного разу Ганна побачила, як у тюрму принесли передачу на її ім’я, але явно не від її близьких – це насторожило її. Невдовзі до камери потрапила нова арештантка (вже після суду Ганни), яка й розповіла їй страшну новину: батька та чоловіка забрали й вивезли до Сибіру, а мати з немовлям утекла перед виселенням. Так Ганна дізналася про долю своєї сім’ї. Попри біль від цієї звістки, вона зосередилася на внутрішньому виживанні і підготовці до відправки у табори. Після Нового року, на початку 1948-го, її включили до етапної партії для відправлення в ГУЛАГ.

Через кілька тижнів після суду Ганну Завадську етапували з Рівного до Сибіру. Спочатку її перевезли до пересильного пункту в Харкові – одного з головних транзитних вузлів ГУЛАГу[. У Харківській пересильній тюрмі вона зіткнулася з особливо тяжкими умовами утримання. Камери були переповнені до відчаю («людей – як оселедців у бочці, голці ніде впасти»), повітря отруєне смородом нечистот, всюди антисанітарія. Особливим шоком для політичних в’язнів була присутність кримінальних злочинців – так званих “блатних”, які становили окрему касту у табірному світі. Завадська згадує, як спочатку її група перелякалася галасливих, напівроздягнених жінок, що кричали й сміялися в камері: виявилося, це були кримінальниці, яких слід було остерігатися. “Блатні” займали панівне становище: вони першими отримували їжу, не брали участі в прибиранні (“парашу” – відро-піду встановлювали подалі від їхнього кута камери, і політичні в’язні змушені були його виносити), поводилися зухвало і жорстоко. Перебування в пересилці здавалося пеклом – ув’язнені з нетерпінням чекали навіть відправки на каторжні роботи, аби тільки вирватися з цього брудного багна.На початку 1948 року Завадську та інших жінок етапом відправили далі на північ. Її посадили до товарного вагона разом і з політичними, і з кримінальними в’язнями – найгірша комбінація. Вагони були обладнані нарами в кілька ярусів та маленькою залізною пічкою-буржуйкою, але мороз стояв лютий (то була зима після Нового року). “Блатні” зайняли місця біля пічки і цілими днями грілися, тоді як “політичні” тіснилися по кутках, притискаючись одна до одної, щоб зігрітися. Ганна описує, що кримінальниці в дорозі чинили повне беззаконня: якщо в когось із політичних були якісь їстівні припаси чи теплі речі, то “урки” відбирали все, ще й били тих, хто опирався. Годували етап мізерно – двічі на день давали смердючу баланду (пахло гнилою рибою кількою) та кусень хліба, причому їжу першими забирали все ті ж кримінальники. Вагон відкривали лише для перевірок і видачі пайка, холодне повітря тоді пронизувало всіх до кісток. За час довгої подорожі (кілька тижнів) більшість ув’язнених знесилилася; здавалося, цій дорозі не буде кінця. Нарешті ешелон зупинився – прибули на північ.Першим місцем призначення була Архангельська область на півночі Росії. Ув’язнених розвантажили в сніги – навколо простягався безкрайній засніжений ліс. Звідти їх пішки перегнали до одного з лісозаготівельних таборів ГУЛАГу. У цьому таборі (ймовірно, на початку 1948 р.) Ганна Завадська розпочала свою каторгу лісоповалом. Кілька місяців або й років вона працювала в Архангельській тайзі, виконуючи норму рубки лісу. Праця була надзвичайно виснажливою, особливо для міських і сільських жінок, які ніколи раніше не валили дерев. Попри це, табірна адміністрація не зважала на можливості людей. В’язнів примушували виконувати встановлені норми за будь-яку ціну, а невиконання каралося урізанням і так голодної пайки та штрафними санкціями. «З першого дня вимагали від нас норми, – згадує Завадська про свою лісоповальну працю. – Але норму не всі могли виконати, тож, мало того, що давали меншу пайку хліба, так ще й лаяли, викликали “відстаючих” на прочуханку». Табірники обзивали знесилених жінок «ледарями», «дармоїдами» та «саботажницями», звинувачували їх у навмисному невиконанні плану та навіть погрожували новим судом за “зрив” соціалістичних зобов’язань. Завадська зі гіркотою констатувала, що табірна охорона поводилася з ними гірше, ніж з худобою: для тюремників вони були просто бездушними механізмами, з яких треба будь-що витиснути максимальну користь[.Наприкінці 1948 року групу ув’язнених жінок, включно з Ганною, перевели з півночі в інший табір – ще далі на схід. Ходили чутки про формування нового етапу, і невдовзі вони справдилися: усіх волинянок-політув’язнених викликали збиратися з речами. Єдиною втіхою було те, що цього разу їхали без кримінальних злочинців (окремим етапом). Дорога на схід (ймовірно, зима 1949–1950 рр.) була не легша за попередню – знову холодні товарні вагони, конвой, та сама голодна пайка. Утім усі жінки відчували певне полегшення, бо “свої” – могли хоча б поговорити між собою, іноді тихенько поспівати українських пісень, що підносило дух (хоч за це конвой міг суворо покарати).Новим пунктом призначення став Озерний виправно-трудовий табір (Озерлаг) в Іркутській області, у районі Тайшету. Озерлаг був одним з особливих таборів для політичних в’язнів, створених у 1948 році в системі ГУЛАГу. Він складався з цілої мережі табірних підпунктів між містами Тайшет і Братськ на півдні Сибіру. У Озерлазі одночасно утримували до 40 тисяч в’язнів, зайнятих головно на будівництві ділянки Байкало-Амурської магістралі (залізниця від Тайшету на північ до Братська і Усть-Кута) та на лісозаготівлі. Жіночих табірних відділень було чотири, й у одне з них потрапила Завадська. Її групу привезли до так званої 9-ї колони Озерлагу. Там вже знаходилися політичні в’язні різних національностей – українки, литовки, латвійки, естонки, серед інших. Після дезінфекційної бані та оформлення документів новоприбулим видали номери – чорні цифри на білих латках тканини, що їх належало пришити на одяг спереду і на спині. Ганні присвоїли номер П-733. Без такого номера в’язень не мав права вийти за межі зони.У Озерлазі волинянки швидко опанували “науку” табірного життя, хоча легше не стало. Їх знову відправили на лісоповал – уже як бувалих лісорубів – і від першого дня вимагали стовідсоткового виконання норм. Норми ж були виснажливими, а клімат суворим. Ніхто не зважав на стан здоров’я жінок: «Ані здоров’я, ані сили, а на роботу треба йти день у день, навіть коли це було понад силу», – пише Завадська. Вона пригадує численні випадки травм і хвороб, які ігнорувалися табірною адміністрацією. Одного разу Ганна надірвала спину, піднімаючи важке поліно – раптовий різкий біль скував її поперек так, що вона не могла розігнутися. Її ледве довели до зони і поклали в санчастину, проте там поміряли температуру тіла й, оскільки підвищення не було, заявили: «На роботу, звільнення не буде». Ще не оговтавшись, вона наступного дня мусила йти в ліс. Дівчата-товаришки пожаліли її і старалися дати їй якомога менше роботи, тож поступово вона оговталася від травми. Іншим разом її почала мучити різка біль під правим ребром – очевидно, далися взнаки виснаження і недоїдання. Ганна здогадувалася, що це проблеми з печінкою, але не зверталася в санчастину, бо не вірила, що її звільнять від роботи. Лише коли її очі пожовтіли, а шкіра набула лимонного відтінку, табірні медики визнали у неї жовтяницю (гепатит). Завадську нарешті поклали на стаціонарне ліжко в санітарній частині, де вона пролежала не менше місяця. Лікування було елементарним, але головним “ліками” став відпочинок від каторжної праці. Ганна згадувала, що в лікарні її не полишали думки не так про хворобу, як про те, яке це щастя – просто лежати під дахом, не встаючи вдосвіта на лісовий етап.За роки табірного ув’язнення Завадська стала свідком численних смертей і трагедій. Кількість виснажених і калік серед в’язнів зростала, особливо після зими. Після 1953 року (смерті Сталіна) режим дещо пом’якшав, деяких безнадійно хворих почали відпускати додому – їх “актіровували” спеціальні комісії як непрацездатних. Фактично це означало, що людину відправляли вмирати на волі, аби не псувати статистику смертей у таборі. Ганна описує, як відпустили її землячку із тяжкою хворобою серця: та щиро раділа, що їде додому, хоча інші розуміли, що довго вона не проживе. Сама Ганна, переживши гепатит, залишилася працювати при санчастині табору – можливо, через ослаблене здоров’я її перевели на легшу працю. Вона допомагала доглядати лежачих хворих, багато з яких уже не підводилися. У своїх спогадах вона згадує одну стареньку жінку, все тіло якої було скрючено хворобою (коліна підібгалися під живіт, руки викручені) – її доводилося годувати з ложечки, і так вона й померла, “не випроставшись”. Такі сцени назавжди врізалися в пам’ять.Зв’язок із родиною в’язні могли підтримувати тільки листами, і то зрідка. Листування суворо цензурувалося, дозволялося писати лише про сімейні справи. Кожна звістка з дому була на вагу золота. Лише на початку 1950-х Завадська дізналася уривками, що її син Ростислав вижив, підріс, почав ходити і вимовляти перші слова. Ці новини додали їй сили жити далі. У таборі Ганна і її подруги плекали одну мрію: дочекатися волі, повернутися в Україну і побачити рідних – “а тоді вже можна й померти”, казали вони. Не всім це судилося: «Скільки їх пропало у Сибірі, моїх бідних подруг по нещастю… Не багато повернулося», – сумно констатує вона.1954–1955 року, після викриття культу особи Сталіна, радянська держава почала перегляд справ багатьох політв’язнів. До Озерлагу прибула державна комісія з перевірки – чекали її з величезним хвилюванням, не знаючи, кому з довічно засуджених вийде на волю, а хто лишиться досиджувати строки. Нарешті у 1956 році настав довгоочікуваний день визволення. Ганну Лозов’юк-Завадську звільнили 20 липня 1956 року на підставі указу про амністію для політичних в’язнів. На момент звільнення вона відбула в неволі 8 років 11 місяців і 10 днів. Завадська дивом вижила: коли її звільняли, вона мала букет хронічних хвороб – виразку дванадцятипалої кишки, хвору печінку, ревматизм, нервове виснаження, – проте залишалася живою і прагнула одного: обійняти рідних на волі. «Хіба ж не чудо, що я, така тендітна і квола, ще не оговтавшись від родів, пережила все те страхіття, голод, холод, тяжку працю і повернулася жива, хоч і не зовсім здорова», – писала вона згодом[90]. Справді, її повернення було частково дивом, адже тисячі інших не пережили сталінських таборів.

Покинувши табір, Ганна Завадська не відразу повернулася в Україну. Спершу вона вирушила до Омської області (РРФСР), куди у 1947 році були депортовані її найближчі – чоловік і батько. Там, на спецпоселенні в Сибіру, Ганна возз’єдналася з родиною: вона побачила свого чоловіка Ігоря, 9-річного сина Ростислава, матір та інших родичів, яким вдалося перебратися до місця заслання. Це було довгоочікуване сімейне єднання після майже дев’яти років розлуки. Того ж 1956 року, користуючись послабленнями режиму, сім’я вирішила повертатися додому, в Україну. Після майже десятирічної відсутності Ганна приїхала на рідну Рівненщину. Остаточно родина оселилася в місті Дубно, де почала життя наново.Однак радянська дійсність зустріла колишню політв’язню ворожістю і недовірою. Незважаючи на відбуте покарання, клеймо “зрадниці Батьківщини” й “бандитки” продовжувало тяжіти над Ганною в очах місцевої влади та деяких оточуючих. Вона з гіркотою писала, що, варто було комусь дізнатися про її табірне минуле (“що сиділа”), як спокій одразу зникав. Місцева агентура і упереджені сусіди часом влаштовували їй справжні цькування. Завадська наводить характерний епізод: одна сусідка, росіянка родом з Брянщини, при людях знайшла привід накричати на неї: “А где ты была? Уезжай оттуда, откуда приехала!” – фактично вимагаючи забиратися назад у Сибір. Ганна відповіла, що повернулася на свою прадідівську землю і виїжджати має хіба що сама сусідка на свою Брянщину. Проте цей випадок глибоко її травмував. Загалом, перші роки на волі виявилися психологічно нелегкими: Завадська писала, що десять років не наважувалася влаштуватися на роботу, весь час тяжко хворіла і боялася нових переслідувань. По суті, вона жила затвірницею, лікуючи підірване здоров’я і остерігаючись зайвої уваги з боку влади.Лише в середині 1960-х, із послабленням репресивної політики, Ганна змогла потроху повернутися до суспільного життя. Її чоловік працював (ймовірно, за фахом учителя або у сфері освіти), син виріс і отримав освіту. Сім’я Лозов’юк мешкала у Дубні, тримаючись скромно. Саму Ганну до пенсії офіційно не реабілітували, але бодай нових арештів не було. Лише після проголошення незалежності України історична справедливість щодо неї була відновлена. 21 січня 1992 року Ганну Лозов’юк-Завадську реабілітовано – прокуратура зняла з неї всі обвинувачення як безпідставні. Вона дожила до того дня, коли держава Україна визнала її не злочинницею, а жертвою політичних репресій.У 1990-ті роки, на схилі літ, Ганна взялася за перо, щоб зафіксувати свої спогади. Роки таборів і знущань залишилися не лише в її пам’яті – вони часто поверталися у снах і кошмарах, ятрили душу. Завадська відчувала потребу розповісти свою “тяжку історію життя” наступним поколінням. Вона написала мемуари про пережите – про підпілля, арешт, допити, етапи, табори, про друзів і ворогів, про віру і боротьбу за виживання. Ці спогади були видані вже після смерті авторки невеликим накладом під назвою «Весна супроти зими. Табірні спогади волинянки». 19 серпня 2002 року Ганна Лозов’юк-Завадська померла, на 81-му році життя, у колі родини, яка завдяки її мужності збереглася. Її поховано в м. Дубно. Вона прожила довге і важке життя, пронісши крізь нього любов до України, яку не змогли витравити ні сталінські катівні, ні сибірські морози.

Життєвий шлях Ганни Лозов’юк-Завадської – це яскравий приклад долі української жінки, втягнутої у вир буремної історії середини ХХ століття. Її біографія віддзеркалює досвід сотень і тисяч інших учасниць національно-визвольного руху, які нарівні з чоловіками виконували важливі функції в підпіллі ОУН та УПА і зазнали за це жорстоких переслідувань з боку тоталітарного радянського режиму. Проте цінність саме Ганниних спогадів полягає в детальному особистому свідченні, яке дозволяє сучасним дослідникам і ширшому загалу побачити історію “зсередини” очима жінки-підпільниці. Її мемуари – а також пов’язані архівні документи, такі як протоколи допитів МҐБ чи звіти підпілля про її родину – є важливими історичними джерелами. Як відзначають науковці, спогади жінок про їхню участь у ОУН та УПА містять унікальні відомості, що не зафіксовані більше ніде. Вони висвітлюють не тільки події і факти, але й психологічний вимір пережитого – думки, почуття, мотивації учасників підпілля та їхню людську стійкість перед обличчям нелюдських випробувань.Спадщина Ганни Завадської багатогранна. З одного боку, її особисті свідчення суттєво доповнюють нашу уяву про роль жінок у визвольному русі – про ті “невидимі” тилові функції, без яких боротьба УПА була б неможливою. Її розповідь підтверджує, що жінки виступали не лише помічницями, але й рівноцінними учасницями підпілля, беручи на себе відповідальність за зв’язок, пропаганду, постачання і навіть керівні посади на локальному рівні. З іншого боку, її доля висвітлює масштаби радянського терору проти мирного населення Західної України: через приклад однієї родини ми бачимо трагедію цілого покоління, коли батьків, дітей, сестер розкидало по тюрмах і таборах за мрію про незалежність. Операція «Захід» 1947 року, жертвою якої стала сім’я Завадської, була найбільшою депортацією українців у Сибір в післявоєнний час – за одну добу понад 78 тисяч осіб були вирвані з домівок. Свідчення Ганни документують людський вимір цієї катастрофи: відчаю матерів, голодних дітей, розпач літніх людей на вигнанні і водночас ту незламність духу, яку виразив її батько у своєму сміливому вигуку на станції Здолбунів.Публікація табірних спогадів Ганни Лозов’юк-Завадської у 1990-х роках стала актом відновлення пам’яті. Хоч наклад книжки «Весна супроти зими…» був невеликий, ці мемуари розійшлися серед дослідників, краєзнавців, були передані в місцеві музеї як цінний артефакт епохи. Її син Ростислав Лозов’юк і нині займається збереженням родинного архіву та популяризацією матеріалів про підпільну боротьбу на Рівненщині (саме в його приватному архіві збереглися рідкісні світлини Ганни, зроблені у 1940-х – 1950-х роках). Історики включають біографію Завадської до наукових досліджень про жіночий досвід у націоналістичному підпіллі та про репресії супроти українців. Реабілітація Ганни Завадської у 1992 році, хай і запізніла, стала офіційним визнанням її невинності та моральною перемогою – адже ідеї, за які вона боролася молодою, були врешті реалізовані: Україна стала незалежною державою. Її страждання і мужність не були марними. Сьогодні історія життя Ганни Лозов’юк-Завадської є частиною колективної пам’яті про національно-визвольну боротьбу та “другу війну” після війни – боротьбу радянської влади проти власного народу. Її свідчення, зафіксовані на сторінках спогадів, в інтерв’ю її нащадків, в архівних документах МДБ, служать пересторогою проти тоталітаризму і водночас надихають своєю силою духу. Ця біографія, підготовлена на основі доступних джерел, покликана зберегти пам’ять про Ганну Завадську та підкреслити значення її життєвого досвіду для історії України. Її весна духу перемогла тугу зимових таборів – і свідчення про це залишаються з нами назавжди.

Джерела:

Спогади Ганни Лозов’юк-Завадської (1990-ті рр., рукопис)
Інтерв’ю сина, Ростислава Лозов’юка, про біографію матері (5 вересня 2024 р.)
Біографічна довідка: Ганна Лозов’юк-Завадська // Збірка «Біографії ув’язнених» (архів ГО “Після тиші”).
Постанова про арешт А.Ф. Завадської та протокол допиту (МДБ, серпень 1947).
Операція «Захід» (масова депортація 21 жовтня 1947 р.) – статистика і контекст.
Кісь О. Жінки в націоналістичному підпіллі ОУН і УПА: помічниці чи рівноцінні учасниці? // Лекція, лютий 2025 р.].
Вікіпедія: статті «Озерлаг», «Операція “Захід”» (інформація про табори та депортації).